Этапы крутого маршрута: Радиоразведка…Милицейская спецшкола…В «море тайги»…Журналистика…Дальнобойные трассы… Шахтёрский хлеб… Диссидентство (тюрьма и спецпсихушка)…На волне «дела Гонгадзе»…

 

h4_1 { font-size: 11pt; background: blue; /* Цвет фона под заголовком */ color: white; /* Цвет текста */ } h4 { font-size: 11pt; background: white; /* Цвет фона под заголовком */ color: black; /* Цвет текста */ }

byzina-m1_8
 


Без НИКамуфляжа, без балаклавы,
С открытым забралом иду я на бой.
Не нужны мне деньги, карьера и слава.
Нужна мне победа в схватке с фашней.
***
Вилен Очаковский,
вольный журналист,
главред интернет-журнала
«Просто Правда».
(теневой спутник блога «Варяг 2007»)
Александрия, Кировоградская область,
Украина —
Коктебель, Республика Крым, РФ
Июль-октябрь 2015 года
flesh1937@mail.ru

Со дня первого выхода в море Мировой Паутины моей «просто ПРАВДЫ» я колебался, как маятник: ставить или не выложить это моё интервью, данное Василю Овсиенко для сборника биографий украинских диссидентов » Музей дисидентского движения» Харьковской Правозащитно Группы, на сайт моего интернет-журнала. Почему колебался?
Во-первых, не диссидент я, а БОМЗ(Бунтарь- Одиночка Местного Значения), он же неизвестный солдат Правды, с генералами от диссидентства, о которых вещали в 60-70-ых годах прошлого столетия все «вражьи голоса» , я не был связан и пресс-конференции с иностранными журналистами не устраивал, и с патриархом диссидентского движения академиком Сахаровым познакомился только в ноябре 1988-го на Учредительном Съезде Всесоюзного Правозащитнооо Общества «Мемориал», уже после моего освобождения из «психогулага»… А во-вторых, кок-то неловко, не скромно, было ставить мою одиссею в моё же издание. И вот, как Вы видите, я, всё же преодолел свою «легендарную» скромность и поставил данный материал в «пП», в рубрику » Страна Мемория»…

 


ОЧАКІВСЬКИЙ ВІЛЕН ЯКОВИЧ
27.11.2008
автор: Овсієнко В.В.
джерело: Інтерв`ю 8.03.2001.

vilen_1

vilen_2

ОЧАКІВСЬКИЙ ВІЛЕН ЯКОВИЧ (нар. 29.08. 1937, м. Херсон).
Дисидент, правозахисник, підданий «каральній психіатрії». Виготовляв і поширював антипартійні листівки. Створив шахтарську профспілку. Громадський діяч, активіст «Меморіалу».
Батько, Яків Ісакович (1901 – 1979), був переконаний комуніст, закінчив партійну школу, як «двадцятип’ятитисячник» організував колгосп у с. Хрестовоздвиженка. Мати, Хая Янкелівна Островська (1905 – 1982), домогосподарка. Брат Роман служив у морських прикордонних частинах КГБ.
Вілен з дитинства писав вірші українською і російською мовами, був переконаним ленінцем, але вже в 9–10 класах у нього виникали такі питання і до Леніна, і до батька, що батько зробив висновок: «Ти контра, якби ти не був мій син, я б тебе здав. Ти наслухався «Голосу Америки», ти антисовєтчик».
Закінчивши середню школу № 20 у 1955 р., Вілен намагався вступити у військове училище, щоб стати контррозвідником, та його не прийняли. 1956 р. призваний у війська зв’язку особливого призначення. Служив під Одесою, як радіорозвідник-перехоплювач підслуховував американців і турків. Його цінували як фахівця. Та 1958 р. він запитаннями «загнав у кут» пропагандиста полку. Як неблагонадійного, його усунули від ефіру: «Кто его знает, что он там слушает, английский знает, слушает американцев, враждебного духа от них надышался и митинги в батальоне устраивает». Перевели у госпвзвод. Та коли полк отримав урядове завдання провести розвідку турецьких радіорелейних ліній, то іншого фахівця як рядовий О. не знайшлося.
Влітку 1959 О. достроково демобілізувався, щоби вступити Одеську середню спеціальну школу МВС СРСР. Його екзаменаційний твір як зразковий зачитувати перед строєм. А через рік, у травні 1960, його виключили зі школи міліції за фейлетон «Школа держиморд», який послав у журнал «Советская милиция», потім у газету «Комсомольская правда». Мотивація: «За клевету на командование школы, по несоответствию образу работника советской милиции и за терпимость к преступному миру». Отже, за профнепридатність.
У вересні 1960 О. завербувався в Якутію. Працював у газеті «Социалистический труд» (сел. Мухтуя, Ленський р-н). Написав статтю «Не тихо на тихой пристани» – про страйк у річковому порту і репортаж із залу суду «Лишение свободы» – про те, як: судили докера, хлопця-інваліда за те, що дав ляпаса парторгу, бо той його образив під час страйку. Звичайно, статті не були опубліковані, але О. вважає це початком своєї правозахисної діяльності.
Як обдарованого лідера, його запросили працювати в Ленський райком комсомолу. Там йому в листопаді 1961 вдалося нечуване: провести вибори на альтернативній основі. У його «команді» виявилися переважно вихідці з України. У грудні друг, Станіслав Красовський з Голопристанського р-ну Херсонської обл., який працював у райкомі партії, порадив тікати, бо ним зацікавилися кагебісти.
Переїхав на 230 км північніше, у сел. Мирний. Як журналіст писав про спорт, створив дитячий футбольний клуб, орієнтований на українську школу футболу, на «Динамо»», 1974 р. возив 20 вихованців у Нову Каховку.
Як громадський захисник виступив у справі звинуваченої у «розкраданні соціалістичної власності» українки з Кубані Ніни Булах. Прокурор вимагав їй 3 р. позбавлення волі, а після виступу О. суд дав їй 2 р. умовно.
Щоб стати професійним правозахисником, 1962 р. О. вступив на юрфак Іркутського держуніверситету. Та швидко переконався, що конфлікт з офіційною правосвідомістю неминучий, і полишив навчання у 1964 р.
1962 р. одружився з сибірячкою Галиною Мошкіною, чесно попередивши її, що через конфлікти зі владою може опинитися за ґратами. 1964 народився син Фідель (на честь Фіделя Кастро), 1974 – дочка Жанна (на честь Жанни д`Арк.)
1975 р. знайомий кагебіст попередив О., щоб поховав самвидав (мав відгук П.ГРИГОРЕНКА на книжку О.М.Некрича «1941. 22 июня» та інше).
У червні 1976 р. О. переїхав у м. Горький (Нижній Новгород), як водій-перегонщик їздив по всій європейській частині Радянського Союзу. Мав намір написати книгу.
Тим часом дружина поміняла помешкання з Мирного на Олександрію Кіровоградської обл.. Туди в січні 1978 р. переїхав і О.. Деякий час працював водієм, але 1979 р. влаштувався підземним гірничим робітником 3-го розряду на шахту «Верболозівська» ВО «Олександріявугілля». 1980 р. закінчив на відмінно Макіївську Гірничо-Механічну школу за фахом МГВМ (машиніст гірничо-видобувних машин), тобто підземний комбайнер, але за браком місця комбайнера пішов працювати прохідником..
Готував листівки – антибрежнєвські, антипартійні фотоколажі зі своїми карикатурами і віршами. Допомагав йому один фотохудожник, імені якого О. не називає досі. Розкидав ці листівки в Донецьку, в Москві під час Олімпійських ігор 1980 р. Одна з них була така: «Товарищи маршалы и генералы! Офицеры и солдаты Таманской и Кантемировской дивизий ждут вашей команды прийти на Красную площадь, оцепить Кремль и арестовать преступную банду Политбюро, чтобы предать их суду второго Нюрнбергского процесса.»
На початку 1982 р. О. почав створювати вільну профспілку. Насамперед фактично очолив чинну профспілку на шахті «Ведмежоярська» Шахтобудівельного управління №2 тресту «Олександріяшахтвуглебуд». Під його головуванням на зборах шахтарі обрали цехком. Собі О. попросив «портфель» редактора стіннівки «На ход!» (це шахтарська команда «вперед»). Та парторг зривав газету. Тоді О. почав вивішувати її в підземеллі: шахтарі читали стінгазету при світлі ламп-«коногонок».
Усе було готове до створення вільної профспілки всієї шахти. Це мала бути перша вільна профспілка в усьому Радянському Союзі (як відомо, до профспілки В.КЛЕБАНОВА входили люди, які жили по всьому СРСР). Та за 6 днів до конференції, 11.10. 1982 р., О. був заарештований під час робочої зміни. При обшуку вдома в нього забрали всі рукописи, між сторінками книжок виявили заклеєні негативи листівок. На дачі в с. Протопопівка Олександрійського р-ну слідчі перекопали його город у пошуках «речдоків». Пустили чутку, що піймали шпигуна, що в нього була радіостанція.
О. намагався віджартовуватися, що арештували Леніна – Вілена, що організація «Спартак», яка згадується у вилучених паперах, – це художній вимисел: «Союз правдоискателей антибрежневского революционного товарищества антипартийных коммунаров», а листівки – це лише ілюстрації до книжки, яка ще не написана.
У перші дні після арешту начальник спецвідділу Олександрійського авторемонтного заводу Жиленко, де працювала дружина О., сказав їй, що чоловік невиліковно хворий і порадив розлучитися з ним. Слідчий Валерій Миколайович Карелов постановив провести стаціонарну психіатричну експертизу. Його відправили у спеціальне відділення Одеської обласної психлікарні. Експертизу проводила Алла Павлівна Кравцова. Голова комісії Джоні Іосифович Майєр уважно вивчив твори О. і дійшов висновку, що він «робив дуже серйозний подкоп під марксизм-ленінізм». «Як я, простий шахтар, який орудував кайлом і лопатою, міг робити підкоп під такий потужний пласт?» – здивувався О. і розцінив це як допит, а не експертизу, завимагав вести протокол допиту. Майєр вигнав його. Експертиза тривала якихось 10 хвилин, діагноз: «шизофрения непрерывнотекущая, параноидный вариант».
О. повернули у слідчий ізолятор Кіровоградського КГБ. Слідчий Туменко Олег Миколайович уночі з 2 на 3 квітня 1983 р. відправив його на лікування в Дніпропетровську сцецпсихлікарню, що на вул. Чичеріна, 101. Його одразу помістили у друге відділення, в «надзорку» – палату, в якій утримують тих, у кого починаються «затемнення», тобто до справді хворих. Заввідділенням – Чусовських Лідія Олексіївна. Лікуючий лікар Людмила Андріївна Чинчик вводила О. нейролептики та аміназин, від чого він утрачав свідомість, у нього падав тиск, не відходила сеча. Чинчик призначила 5 сеансів «накачки» – введення рідини у стегно, що викликає страшенний біль. Його так «накачували» ліками, що дочка на побаченні не впізнавала батька, плакала зі страху.
У кінці 1985 р. лікарі вважали, що О. вже можна перевести у психлікарню загального типу, та КГБ затримав його ще на півроку. 22.04. 1986 О. таки перевезли в Кіровоградську обласну психлікарню у смт. Новий. 27.11. 1986 його звільнили. О. вважає, що його врятував М.С.Горбачов, його перебудова.
Влаштуватися на роботу ніде не міг, бо не приховував, що був ув`язнений за антирадянською статтею. Влаштував його на роботу один знайомий.
1988 р. О. заснував в Олександрії «Меморіал», потім Народний рух України за перебудову. У січні 1989 їздив у Москву на установчий з’їзд «Меморіалу». Зайшов там у редакцію газети «Комсомольская правда», внаслідок чого журналіст Олексій Новиков опублікував 1.01. 1990 р. нарис про нього «Неизлечимый марксист».
О. вирішив позбутися діагнозу «шизофренія», чого ще не вдавалося нікому з політв`язнів. Попросив знайомого психіатра проконсультувати його, змоделювати психіатричну експертизу. Попросив поета Євгенія Євтушенка звернутися до міністра охорони здоров’я СРСР Чазова. Звернувся також до друзів, до відомих людей з проханням надіслати характеристики його особистості. Наприкінці травня 1988 р. його запросили на експертизу в Київську психлікарню ім. Павлова. Сам попросився у 22 відділення, у палату до «буйних», серед яких провів 35 діб. Діагноз з нього був знятий 22.06. 1988 р.
Повернувся на шахту «Ведмежоярська» (де його заарештовували). Під тиском робітників директор прийняв його, але скоро пожалкував, бо коли почалися страйки, О. знову став редактором стінгазети, його обрали головою страйкому. Більше того, шахтарі 1989 р. висували його кандидатом у народні депутати СРСР, у 1990 – до Верховної Ради України. Та все було зроблено, щоб його не зареєстрували.
Опираючись на Указ Президії Верховної Ради СРСР від 18.05. 1981 р., що стосувався кримінальних в`язнів, О. домігся постанови Верховного суду УРСР від 30.05. 1990 про реабілітацію за відсутністю в його діях складу злочину, передбаченого ст. 187-1 КК УРСР. Потім звернувся до заступника Ґенерального прокурора України Володимира Григоровича Мусіяки, який раніше був прокурором Кіровоградської обл. і з яким раніше спілкувався у справі про реабілітацію, щоб допоміг домогтися грошової компенсації за «вимушений прогул», що тривав 4 р. і 1 міс. Причому вимагав, щоб гроші сплатила не держава, а винуватці ув`язнення – від парторга до першого секретаря обкому. Одержав (від держави) 16.345 р., купив дім і сказав дружині: «Галя, этот дом, его двери всегда должны быть открыты для тех, кто пострадал за правду. Любой политзек, который появится на пороге, может быть здесь, ты обязана его встретить, как родного».
На пенсію вийшов на початку 1991 р.
Активно працює в «Меморіалі» ім. В.Стуса, у Міжнародному «Меморіалі». Чи не єдиний в Україні вів деякий час меморіальську програму на місцевому телебаченні під назвою «Смолоскип». 1992 р. виграв ґрант фонду Сороса за проектом «Інформаційний центр – Музей історичної пам’яті». На ці кошти видавав прес-релізи місцевого «Меморіалу» під назвою «Былое и думы».
Виношує ідею створити Музей історії КПСС-КПУ, що означає «карательная психиатрия Советского Союза, комуністичне пекло України. Адреса: вул. Чичеріна, 101».
Принципово позапартійний, але каже, що вступив би в «Партію правдопошукачів України», якби така була.
За спільною зі Свято-Миколаївською церквою (УАПЦ) ініціативою на подвір’ї церкви створює меморіал «Сполох пам’яті Олександрійщини», присвячений жертвам доби комуністичного режиму: колишнім політв’язням, учасникам національно-визвольних змагань, в’язням сумління, які постраждали за віру, воїнам Другої світової війни і загиблим в Угорщині, Чехословаччині, Афганістані, жертвам Чорнобильської катастрофи.
Живе в м. Олександрія.

Бібліоґрафія:
1.
Очаковский Вилен. Дорога в ад. – «Юг» (одеська обласна незалежна газета), 1993, квітень (три подачі).
Інтерв`ю В.Очаківського від 8.03. 2001. Сайт Харківської правозахисної групи: http://archive.khpg.org .
2.
Новиков Алексей. Неизлечимый марксист. – Комсомольская правда, 1990. – 1 января.
Хороших Геннадий. Валенса. – «Журналист» (орган Союза журналистов СССР). – 1993. – Сентябрь.
58-10. Надзорные производства Прокуратуры СССР по делам об антисоветской агитации и пропаганде. Март 1953 – 1991. Аннотированный каталог. Под ред. В.А. Козлова и С.В. Мироненко; сост. О.В. Эдельман, М.: Международный Фонд «Демократия», 1999. – 944 с. (Россия. ХХ век. Документы)»: – Очаківський: С.800.
Василь Овсієнко, Харківська правозахисна група.
15.11.2008 р. Виправлення В.Очаківського 27.11. 2008 р.

Знімки: Вілен Очаківський з сином Фіделем 1987 і 1982 рр.

http://archive.khpg.org/enn/index.php?id=1227800952

Вы можете пропустить чтение записи и оставить комментарий. Размещение ссылок запрещено.

Оставить комментарий

Thanks: Braintreeband